Василь Григорович ПАРАХІН – художник, мистецтвознавець, скульптор, майстер народного
мистецтва, уродженець хутора Черуковатиця, Стоянів, Радехівщина, 1937 р.н
Усе своє життя присвятив народному мистецтву: ковальству, малярству, скульптурі, ткацтву, вибійці тощо.
Упорядковував колекції Івана Гончара.
Працював художником-монументалістом під керівництвом Алли Горської.
Художник у Міністерстві лісового господарства, посідав у ньому керівні посади.
Наприкінці 90-х повертається на малу батьківщину.
Досліджує та відроджує народне малярство, видає авторський посібник «Народна школа українського живопису», де навчає як за допомогою двох ліній можна зображати світ навколо. Василь Григорович також робив спроби відновлення ткацтва в селах Журавники та Стоянів.
Справою життя митця стало будівництво храму в давньому українському стилі при «Княжому шляху» – так Василь Григорович називав дорогу Луцьк-Львів. Дуже символічно, що місце будівництва знаходиться на межі двох областей – Львівської та Волинської.
Храм має пірамідальне завершення і декорований кованими хрестами за авторськими ескізами Василя Григоровича. Все будівництво відбувалося приватним коштом Майстра, часто недоїдаючи, він відкладав пенсію, щоб можна було купити будівельні матеріали чи оплатити роботу майстрам. На фінальному етапі будівництво допоміг завершити Олег Вовк, уродженець Тернопільщини, тодішній керівник Луцького прикордонного загону. Храм освячено на свято Покрови у 2021 році.
На подвір’ї знаходиться придорожня капличка з дерев’яною скульптурою св.Варвари: саме такі каплички колись прикрашали дороги та шляхи українських сіл та містечок. В інтер’єрах храму мальовані народні ікони, котрі відтворювала художниця Богдана Вілюра, дружина майстра. В основі образів – дитячі роботи, перемальовані в потрібному форматі та певній колористиці.
Неподалік теперішньої церкви, на узліссі, у 1940-х роках відбулася подія, свідком котрої став малий майбутній митець – у нерівному бою з загоном НКВС загинуло двоє юнаків з Черуковатиці, їх підозрювали в співпраці з повстанським рухом. Василь Григорович згадував, що голос керівника цієї облави був писклявий і нагадував жіночий. Можливо, саме ця подія і дитячий спогад стали поштовхом до створення «Пантеону пам’яті» Героям ОУН-УПА – хлопцям та дівчатам, котрі загинули в нерівних боях, боронячи ідею та можливість створення Української Держави.
В.Парахін вишуковував імена упівців і місця їх поховання.
Якщо місце поховання було не відоме, а таке траплялося доволі часто, то він різьбив хрест з каменю пісковика, декорував його розетами, рослинними орнаментами – і це ставало місцем пам’яті конкретної людини, бо кожен мусить мати хрест, ніхто не може бути забутим.
Пантеон, окрім того, що є місцем поминання і пам’яті, має високу мистецьку цінність. Багато роботи, пов’язаної з вирізанням хрестів зробив п.Степан Панасюк, а вже саму декоративну різьбу виконувала дружина Василя Парахіна – Богдана Вілюра, котра по смерті чоловіка продовжує справу митця і за заповітом пана Василя планує поставити ще 20 хрестів. Митець мріяв також, щоб на цьому «Пантеоні пам’яті» з’явилися хрести землякам, котрі зникли безвісти в теперішній московсько-українській війні.
Одна з останніх прижиттєвих робіт Василя Григоровича – могила-курган Івана Мазепи. Ми не знаємо достеменно, де знаходиться поховання великого козацького Гетьмана, але цей курган буде нагадуванням про важливість державотворчих процесів, котрі провадив один з найвідоміших козацьких ватажків.









